Юля зійшла з автобуса і, тримаючи важкі пакунки, попрямувала до рідної оселі. – Я повернулася! – вигукнула вона, відчинивши двері. – Юля, дитино! – всі поспішили їй назустріч. – Ми знали, що ти приїдеш! Ввечері, коли вся родина зібралася за великим обіднім столом, хтось постукав у двері. – Мабуть, сусіди прийшли привітати, – мама стенула плечима і пішла відчиняти. Вона повернулася не сама, а з «відвідувачами». Юля подивилася на людей, які зайшли до кімнати, і не могла повірити своїм очам.

Юля мовчки, з легкою тугою дивилася у вікно автобуса, який відвозив її далеко від рідного краю. На колінах лежала велика картата сумка, яку вона міцно притискала до себе. Дівчина взяла лише найнеобхідніше, але сумка все одно вийшла досить об’ємною. До того ж, бабуся поклала зверху пакет із теплими пиріжками, які наповнювали автобус апетитним ароматом свіжої випічки.

Не втримавшись, Юля розстебнула блискавку і дістала два золотистих, рум’яних пиріжки.

— Хочеш? — запитала вона хлопця, який, очевидно, зайшов у автобус раніше. Він без зайвих слів поступився їй місцем біля вікна, викликавши в Юлі теплі почуття.

— Давай! — відповів він, ковтнувши слину.

— Я Юля, — усміхнулася дівчина.

— А я Степан. Вступати їдеш?

— Так! У нас тут поблизу ні технікуму, ні інституту немає. Тільки на трактористів навчають, а я трактористом бути не можу.

— А я теж вступати. Хоча в селі мені подобається, — додав він із легким зітханням.

Дорога до міста тривала чотири години, за які вони встигли подружитися. Перед виходом з автобуса вони обмінялися телефонами, а після приїзду розійшлися кожен своїм шляхом.

Дні турбот про вступ пролетіли непомітно. І Юля, і Степан успішно стали студентами обраних закладів. Радість переповнювала, а тривоги залишилися позаду. Одного дня Степан зателефонував Юлі:

— Привіт! Як щодо того, щоб відзначити наш вступ? У кафе, наприклад.

Юля зраділа. Степан їй подобався: простий, щирий, і щось у ньому відчувалося рідним. Вони зустрілися в кафе з кумедною назвою «Бегемот». З вікна відкривався краєвид на річку, де катери розрізали водну гладь.

— Цікаво, чому кафе називається «Бегемот»? — запитала Юля.

— Мабуть, тому, що від смачної їжі сюди приходять, а звідси — «бегемотами» виходять! — пожартував Степан.

Вони засміялися, насолоджуючись тістечками. З того часу кафе стало їхнім улюбленим місцем. Того ж вечора відбувся їхній перший поцілунок, який Юля запам’ятала на все життя.

Час минав, і їхні почуття ставали міцнішими. На третьому курсі Степан запропонував:

— Переїжджай до мене, а влітку одружимося.

Юля засміялася:

— Це ти мені пропозицію так робиш?

— Ніби так! — відповів він, обійнявши її.

Радісна Юля розповіла новину подругам, але одна з них, Віра, застерегла:

— Не поспішай! Все може змінитися, почекай до весілля.

Ці слова засіли в її голові, і вона відклала переїзд. Степан перестав наполягати.

Одного зимового вечора Юля з подругами проходила повз «Бегемот». Марина зупинилася:

— А он Степан сидить! І не сам.

Юля побачила його за їхнім улюбленим столиком із молодою дівчиною. Їхні усмішки боляче вразили Юлю. Вона повернулася додому і припинила спілкування зі Степаном. Навіть коли той намагався пояснити, вона уникала його.

На новорічні свята Юля повернулася додому, сподіваючись відновити душевний спокій. Увечері, коли вся родина сиділа за святковим столом, хтось постукав у двері. Мама привела несподіваних гостей — Степана і дівчину, яку Юля бачила в кафе.

— Як ти мене знайшов? — здивувалася Юля.

— Подруги допомогли. А це моя молодша сестра, Ірина! — пояснив Степан.

Юля полегшено зітхнула. Степан, опустившись на одне коліно, запропонував їй стати його дружиною.

— Звісно, я згодна! — вигукнула Юля.

Цей Новий рік став найкращим у її житті, а Степан пообіцяв, що вони завжди говоритимуть один одному все прямо.