Марія поверталася додому після відпустки. Вона вже була біля своїх дверей, коли побачила сусідку. – Марієчко, вітаю! Як відпочинок? – привіталася пані Тамара. – Добрий день. Чудово відпочила, – відповіла Марія з посмішкою. – Знаєш, тут тебе шукала якась стривожена жінка, – мовила сусідка. – Не застала тебе, тож залишила мені листа з проханням віддати тобі особисто в руки. – Якого листа? – здивувалася Марія. – Ось, візьми, – Тамара простягнула конверт Марії. – Дякую, – промовила Марія і зайшла до квартири. Марія поставила речі в коридорі, пройшла у вітальню, сіла на диван, розпечатала листа і завмерла від прочитаного.

– Не йдіть за мною! Дайте мені спокій! – говорила Марія Сергіївна, прямуючи на обід, своєму колезі, який раптово почав виявляти до неї симпатію.

Він був не єдиний, хто претендував на її увагу, особливо після того, як вона отримала високу посаду та придбала простору й світлу квартиру. Залишалося лише змінити автомобіль, але це було питанням часу. Проте її особисте життя було для всіх закрите назавжди. Десять років тому Марія Сергіївна пережила болюче розлучення з чоловіком. Він залишив її, обравши іншу, «більш перспективну», як він сам сказав. Її тодішній емоційний стан важко було описати. Підтримувала лише колишня свекруха, яка була ображена на сина. Але Марія відмовилася від її допомоги та підтримки. Натомість їй дуже допомогла близька подруга, яка й спрямувала її на правильний шлях. Живи для себе, заради власного задоволення. І Марія прислухалася. За пів року вона відчула себе впевненіше, і біль у душі вщух. Вона повністю віддалася роботі та кар’єрному розвитку, відвідувала різноманітні тренінги, вивчала сучасні технології у своїй сфері, і результат не забарився.

Керівництво було компетентним і розважливим, і Марія поступово досягла всього, чого хотіла. Тоді ж вона пообіцяла собі, що ніхто й ніколи більше не зазіхне на її жіночу свободу та незалежність. З колишнім чоловіком вона більше не бачилася, добре, що тепер вони жили в різних частинах міста. Зі спільними знайомими припинила будь-яке спілкування: ні його, ні їхнім життям більше не цікавилася. За десять років зі звичайної жінки із непримітною зовнішністю вона перетворилася на дуже привабливу жінку, слідкувала за трендами, відвідувала престижний салон, але завжди зберігала маску неприступності. Для всіх без винятку чоловіків. Подруга Олена зауважувала, що вона занадто сувора. Сім’я все ж потрібна, дитина, жіноче щастя. Вона навіть мала на думці одного лікаря… Але Марія не слухала її. Дитина – це, звичайно, чудово. Але не з її роботою та частими відрядженнями. А чоловік… ні, це виключено!

Повернувшись з відпустки, відпочивши, жінка вже біля під’їзду зустріла сусідку. Сусідка сказала, що їй передали якийсь конверт, якась «засмучена» жінка та просила віддати особисто в руки. – Ось, візьми, я його в себе тримала, поки ти була відсутня, – пояснила сусідка і віддала Марії конверт. – Дякую, – відповіла здивована жінка і зайшла до квартири. Вона чомусь не хотіла його розкривати, від нього віяло чимось неприємним, вона відчувала це майже фізично. Він лежав на тумбочці в коридорі, поки Марія розпаковувала валізу та приводила себе до ладу після подорожі. Нарешті час настав, відкладати було нікуди. Вона прийняла ванну, приготувала собі свою улюблену каву з дрібкою кориці, зручно сіла в крісло та розпечатала конверт, діставши звідти аркуш паперу, написаний поспішним, явно жіночим, почерком із завитками та численними знаками оклику.

Перш ніж почати читати, вона подивилася на підпис в кінці: Ольга Бондаренко. Судячи з прізвища, це дружина її колишнього чоловіка. Сама Марія після розлучення повернула собі дівоче прізвище, і це «Бондаренко» неприємно відгукнулося в голові, нагадавши давні переживання. Вона швидко пробігла очима текст листа, ігноруючи емоційні вигуки. Суть його зводилася до того, що колишнього чоловіка, як виявилося, не стало три роки тому. А вона й гадки не мала! А його мати, її колишня свекруха Ганна Іванівна, залишилася під опікою невістки. «Мама Віктора захворіла, вона дуже слабка, – писала Ольга. – Я доглядала її, як могла. Але зараз я виходжу заміж, переїжджаю в інше місто та продаю квартиру. У мене немає можливості займатися її влаштуванням в будинок для літніх людей. Тобі доведеться це зробити».

Далі йшло наполегливе прохання забрати її на час вирішення цього питання до себе. Вона вивозить старі меблі з дому, потрібен косметичний ремонт у квартирі і взагалі, в неї немає часу її годувати та доглядати. У Марії по щоках покотилися сльози. Вона не плакала вже так давно, що сама здивувалася своїй реакції. Треба ж, розчулилася! Ганну Іванівну вона пам’ятала дуже добре, десять років тому їй не було ще й шістдесяти, добра та привітна жінка. Чому вона раптом стала немічною? Вона одразу зателефонувала Олені, розповіла про прочитане та домовилася з нею поїхати за адресою, вказаною в листі. Але те, що вони побачили в квартирі колишнього чоловіка, їх вразило. Косметичним ремонтом тут явно було не обійтися. «Перспективна» дружина Віктора довела її до такого стану, що тут було потрібне генеральне прибирання та капітальний ремонт.

Але справа була навіть не в цьому. А в тому, в якому стані була Ганна Іванівна. Кімната, більше схожа на комірку, містила в собі металеве односпальне ліжко, стілець, на якому стояв брудний посуд, та стару скриню, мабуть, з її одягом. Постільна білизна нагадувала купу старих ганчірок. Жінка спала, сиве, недоглянуте волосся стирчало в різні боки, а обличчя було землисто-сірого кольору. – Що ви наробили! – вигукнула на Ольгу Олена. – Як ви доглядаєте за нещасною жінкою! А Марія не могла вимовити й слова. Вона лише доторкнулася до руки колишньої свекрухи, і та розплющила очі. Байдужий погляд нічого не виражав, колишню невістку вона не впізнала, довелося нагадати про себе. І тоді Марія відчула легкий стиск руки. – Їй стало гірше після смерті сина, я з нею змучилася! – виправдовувалася Ольга досить різким голосом, але її вже ніхто не слухав, ніби її тут не було.

Марія намагалася поговорити з Ганною Іванівною, а Олена вже кудись телефонувала. Незабаром приїхала швидка допомога. Енергійний чоловік швидко оглянув стареньку, і за півгодини вони вже везли її до лікарні. – До речі, познайомтеся, – сказала Олена, – це мій хороший друг Андрій, а це Марія. Вони лише мимохідь глянули один на одного, вся увага була зосереджена на Ганні Іванівні, яка дорогою періодично засинала від знемоги. У неї виявили сильне виснаження, мабуть, годували її погано. Але в цілому все можна виправити за належного догляду. А поки що курс спостереження та відновлювальні процедури. Марія відвідувала колишню свекруху щодня. Купувала їй фрукти, соки та все необхідне. Постійно спілкувалася з Андрієм Євгеновичем, який згодом попросив називати його просто Андрієм.