Перейти до основного вмісту

У рідному селі Михайло не з’являвся цілих 20 років. Люди гадали, що після повернення він зведе собі просторий та сучасний будинок, адже за цей час у нього, напевно, накопичилося чимало коштів. Проте Михайло здивував усіх своїм вибором — він вирішив придбати стару хатину, яка колись належала його бабусі.



Мене звати Михайло, мені 45 років. Довгий час я жив у Канаді — цілих 20 років. Там у мене склалося все: сім’я, успішна кар’єра, комфортне життя. Але останні кілька років мене не полишала одна думка — придбати будинок у рідному селі. Я навіть не впевнений, чи буду коли-небудь там жити, але хочеться мати місце, куди можна повернутися, і знати, що на чужині у тебе є свій куточок.

Цього літа я вирішив втілити свій задум і вирушив до рідного краю. Спершу обрав великий, гарний будинок. Однак, ступивши на рідну землю, раптом змінив своє рішення.

Моя бабуся покинула цей світ понад 15 років тому. Останні свої роки вона жила у мого дядька, свого молодшого сина. Її старенький будинок залишився стояти на схилі гори — там, де виросли її діти, звідки проводжали мого дідуся в останню путь.

Колись цей дім був оточений сусідськими будинками, але час все змінив: люди роз’їхалися, когось не стало. Будинок бабусі залишився самотньо стояти на пагорбі серед напівзруйнованих стовпів сусідських огорож, а з боку гори все ближче насувався молодий ліс. Здавалося, ще трохи, і через десяток років дерева повністю накриють колишній двір.

Цей будинок — ціла частина мого дитинства. Він наповнений спогадами: скрип хвіртки, аромат бабусиних квітів, смак її фірмових млинців, душевні посиденьки за чаєм. Все це залишилося в моїй пам’яті назавжди.

Коли я приїхав, спочатку зупинився у родичів. А потім, проходячи повз місце, де стоїть бабусин будинок, побачив його. Він виглядав самотньо, ніби кликав мене повернутися.

– Я швидко, лише подивлюся, – сказав я дружині, яка залишилася чекати в машині.

Я піднявся до будинку тією ж стежкою, якою ходив ще 20 років тому. З кожним кроком відчуття ставали сильнішими, а спогади дедалі більше захоплювали мене. Я дійшов до похиленої хвіртки, що рипнула, і немов на мить повернувся в дитинство.

Двір поріс полином, а будинок без господині постарів, почорнів і ніби схилився ближче до землі. Я сів на ганок, звідки видно все село. І тоді не зміг більше стримати емоцій. Я відчув себе маленьким хлопчиком, якого тут завжди чекали з любов’ю. Час забрав багато, але в моїй пам’яті залишилося найцінніше — моменти, які зберігають душевний зв’язок із рідними.

Я вирішив купити цей будинок у дядька. Він спершу вагався, але після того, як я запропонував йому відповідну суму, погодився.

Єдина, хто мене не зрозумів, була моя дружина. Вона не розуміла, навіщо мені цей старий, занедбаний будинок, адже ми приїхали за зовсім іншим. Але я так і не зміг їй пояснити: я придбав не будинок, а пам’ять. А пам’ять — це безцінно!

фото ілюстроване

Коментарі

Дописати коментар

Популярні дописи з цього блогу

Олена втратила чоловіка. Син Ігор, не приїхавши на похорон, з’явився лише через три дні і з холодною заявою сказав: — Вимітайся з квартири, це квартира батька! Олена, не знайшовши сили сперечатися, вирішила покинути квартиру і повернутися до свого рідного села. Прийшовши до дому, вона стояла на порозі та дивилася на зарослий бур’яном двір. В голові крутилися думки, з чого ж почати все спочатку? На наступний день Олена пішла до магазину, і, повертаючись додому, побачила, як щось зрушилося в кущах біля її будинку.

У Олени помер чоловік, з яким вона прожила 21 рік. Це був її другий шлюб, а перший виявився невдалим. Проживши три з половиною роки, вона не знайшла в ньому нічого хорошого, крім доньки, за яку була вдячна колишньому чоловіку. Майже одразу після весілля він почав вести безвідповідальне життя, стверджуючи, що він ще молодий і не нагулявся. Олені це набридло, вона не так уявляла собі сімейне життя, і вирушила з донькою до батьків. З Ігорем, її другим чоловіком, вона познайомилась на весіллі подруги, коли їй було майже 30. Ігор також був у розлученні. Вражав її своїм серйозним поглядом сірих очей, спокоєм і галантністю. Через рік вони побралися. Вони не мали більше дітей — у неї була донька, а в нього син від першого шлюбу, якого виховувала колишня дружина. Ігор і Олена стали ідеальною парою: обидва життєрадісні, з багатьма спільними інтересами. Ігор швидко порозумівся з донькою Олени, полюбив її і виховував як свою. Вона називала його татом. Ігор ніколи не ображав Олену, вони щиро любили...
Дописати коментар
Читати далі »

Юля зійшла з автобуса і, тримаючи важкі пакунки, попрямувала до рідної оселі. – Я повернулася! – вигукнула вона, відчинивши двері. – Юля, дитино! – всі поспішили їй назустріч. – Ми знали, що ти приїдеш! Ввечері, коли вся родина зібралася за великим обіднім столом, хтось постукав у двері. – Мабуть, сусіди прийшли привітати, – мама стенула плечима і пішла відчиняти. Вона повернулася не сама, а з «відвідувачами». Юля подивилася на людей, які зайшли до кімнати, і не могла повірити своїм очам.

Юля мовчки, з легкою тугою дивилася у вікно автобуса, який відвозив її далеко від рідного краю. На колінах лежала велика картата сумка, яку вона міцно притискала до себе. Дівчина взяла лише найнеобхідніше, але сумка все одно вийшла досить об’ємною. До того ж, бабуся поклала зверху пакет із теплими пиріжками, які наповнювали автобус апетитним ароматом свіжої випічки. Не втримавшись, Юля розстебнула блискавку і дістала два золотистих, рум’яних пиріжки. — Хочеш? — запитала вона хлопця, який, очевидно, зайшов у автобус раніше. Він без зайвих слів поступився їй місцем біля вікна, викликавши в Юлі теплі почуття. — Давай! — відповів він, ковтнувши слину. — Я Юля, — усміхнулася дівчина. — А я Степан. Вступати їдеш? — Так! У нас тут поблизу ні технікуму, ні інституту немає. Тільки на трактористів навчають, а я трактористом бути не можу. — А я теж вступати. Хоча в селі мені подобається, — додав він із легким зітханням. Дорога до міста тривала чотири години, за які вони встигли подружитися. Перед...
Дописати коментар
Читати далі »

Мама запросила мене до себе і оголосила, що двокімнатну квартиру вона залишає моєму братові, а мені віддає стареньку дачу, що залишилася від бабусі. Мій чоловік сказав, що це несправедливо. Але я не стала сперечатися, погодилася і ми почали збирати кошти на ремонт.

Коли мій брат одружився, я вже жила окремо від мами в квартирі мого чоловіка. Мама залишалася сама у своїй двокімнатній квартирі, а брат із дружиною винаймали житло. Через деякий час мама отримала у спадок однокімнатну квартиру і дачу, які залишила їй бабуся. Мама вирішила допомогти братові й повідомила, що віддасть йому свою двокімнатну квартиру, а мені залишиться дача. Вона також сказала, що якщо я догляну її в старості, то однокімнатна квартира теж перейде мені. Я та мій чоловік розуміли, що таке рішення було несправедливим, але я вирішила не сперечатися. Мама завжди робить так, як сама вирішить. Ми взялися за ремонт дачі: збудували простору прибудову, встановили новий паркан, провели воду, опалення, облаштували ванну й туалет. Витратили всі наші заощадження, але тепер у будинку можна було комфортно жити цілий рік. Коли я вже чекала на другу дитину, чоловік запропонував переїхати на дачу. До його роботи було всього 30 кілометрів, діти дихали б свіжим повітрям, а нашу квартиру ми мог...
Дописати коментар
Читати далі »