"Мрія, обірвана долею: історія весільної сукні, яку ніхто не одягнув"

Анна завжди була романтичною натурою. Її уява малювала ідеальний день весілля ще з дитинства: мереживна біла сукня, величезний зал, наповнений квітами, і Давид — її коханий, який чекає її біля вівтаря з трепетом в очах. Їхня історія була як із кіно: вони познайомилися ще у школі, де були найкращими друзями, а згодом ця дружба переросла в палке й незламне кохання.

Давид зробив пропозицію в найбільш романтичний спосіб, який тільки міг придумати. Одного вечора вони гуляли парком, і коли піднялися до оглядового майданчика, де відкривався краєвид на їхнє місто, він став на одне коліно. У руках він тримав каблучку, яку вибирав кілька місяців, і зворушливо сказав:
— "Анно, ти — моє життя. Чи станеш ти моєю дружиною?"

Анна плакала від щастя й, звісно ж, сказала "Так!".

Підготовка до весілля стала для Анни найважливішою подією. Вона годинами переглядала весільні каталоги, шукала натхнення для сукні своєї мрії. Зрештою, разом із мамою й сестрою, вона вирушила до салону.

У салоні вона переміряла десятки суконь, але жодна не викликала в неї відчуття, що це саме "та". Коли вона вже майже втратила надію, консультантка вийшла із примірочної з сукнею, яку тримали для особливих клієнтів. Анна завмерла, коли побачила її: білосніжна тканина, мереживні вставки на спині, рукави, прикрашені кришталевими перлинами.

Вона вдягла сукню й підійшла до дзеркала. Її очі засяяли.
— "Це вона! Я відчуваю це", — сказала вона, крутячися перед мамою й сестрою, які теж не стримували сліз.

Ця сукня стала її гордістю. Вона не раз заходила в кімнату, щоб подивитися на неї, уявляючи, як Давид побачить її в ній у день весілля.

За два тижні до весілля Анна вирушила до сусіднього міста, щоб завершити останні приготування — забрати декорації й замовлені запрошення. Це мала бути звичайна поїздка. Вона подзвонила Давиду перед тим, як виїхати додому, й сказала:
— "Я скоро буду. Люблю тебе".

Але додому вона так і не повернулася. По дорозі назад її автомобіль потрапив у страшну аварію. Її машина зіштовхнулася з вантажівкою на мокрій дорозі. Анна загинула миттєво.

Для її родини й Давида це стало справжнім ударом. Давид, дізнавшись новину, спершу не міг повірити. Він повторював:
— "Це не може бути правдою. Вона тільки що дзвонила мені".

Родина та друзі були вражені. День, який мав стати найщасливішим у її житті, тепер став днем її похорону.

Сукня залишилася висіти в кімнаті Анни. Її мама заходила туди щодня, торкалася тканини й тихо плакала. Давид, коли прийшов у її будинок після похорону, попросив дозволу побачити сукню. Коли він увійшов у кімнату й побачив її, його голос тремтів:
— "Вона була такою щасливою через цю сукню. Я уявляв, як вона йде до мене в ній… Це все, про що я мріяв".

Він не зміг стримати сліз і просто стояв перед сукнею, дивлячись на неї, ніби намагаючись побачити Анну через тканину.

Через кілька місяців після трагедії родина вирішила, що не може більше тримати сукню. Вони запропонували Давиду прийняти рішення, що з нею робити. Він запропонував пожертвувати її через благодійний фонд для нареченої, яка не може дозволити собі весільне вбрання.

— "Це те, чого хотіла б Анна. Вона завжди думала про інших", — сказав він.

Сукню передали фонду разом із запискою:
"Ця сукня належала жінці, яка мріяла про велике кохання й дочекалася його. Ми сподіваємося, що вона принесе щастя іншій нареченій".

Давид досі зберігає каблучку, яку мав одягнути Анні на пальчик у день весілля. Він носить її на ланцюжку біля серця, кажучи:
— "Вона завжди буде зі мною. І хоч наше майбутнє було перервано, я вдячний за кожну мить, яку ми провели разом".

Сукня Анни тепер живе іншим життям, але її історія нагадує, що кохання триває навіть після того, як людина залишає цей світ.