"Лист, якого я боюся: останнє слово мами, яке я ніколи не зможу прочитати"

Я завжди був маминим сином. Вона була моєю опорою, моєю наставницею й тією людиною, яка завжди вірила в мене, навіть коли я сам у себе не вірив. У нас були свої традиції: щонеділі ми пекли її фірмові пироги, разом дивилися старі фільми й обговорювали, як пройшов наш тиждень. Вона завжди повторювала:

— "Життя — це коротка мить, тому треба любити й цінувати кожну хвилину".

Але одного разу ця мить обірвалася раптово.

Одного дня я отримав дзвінок, якого завжди боявся. Мама потрапила до лікарні з інсультом. Лікарі казали, що стан критичний, але є надія. Я сидів біля її ліжка, тримаючи її холодну руку, і молився, щоб вона прокинулася. Я намагався згадати всі ті моменти, які ми провели разом, і хотів лише одного — щоб вона відкрила очі й сказала, що все буде добре.

Вона прожила ще три дні. І в останній момент, коли я був поруч, вона ледь чутно прошепотіла:
— "Я завжди буду поруч, навіть якщо ти мене не побачиш".

Після похорону я повернувся до її дому, щоб розібрати речі. Це було неймовірно важко, бо кожна річ нагадувала про неї. Коли я відкрив її улюблену шкатулку, то знайшов там конверт із написом:
— "Для мого сина".

Мої руки тремтіли. Це був її почерк, такий знайомий, але тепер він здавався далеким і болісним.

Я тримав лист у руках, але не міг знайти в собі сил його відкрити. Я боявся. Боявся прочитати щось, що змусить мене відчути, ніби я остаточно втратив її. Я боявся, що це буде її останнє слово, і коли я його прочитаю, між нами залишиться порожнеча.

Друзі й рідні запитували, чому я не відкриваю лист. Я лише казав:
— "Я не готовий".

І справді, щось у мені відчувало, що, поки я не читаю цей лист, частинка мами все ще тут, зі мною.

Минають роки, а конверт досі лежить у моєму столі. Я навчився жити без мами, але не можу звикнути до її відсутності. Щонеділі я продовжую пекти пироги за її рецептом і дивитися наші улюблені фільми. Я говорю з нею подумки, ніби вона може мене почути.

Іноді я дістаю той лист, дивлюся на нього й уявляю, що вона могла написати. Можливо, вона залишила мені пораду, слова підтримки або просто сказала, як сильно мене любить. Але я зрозумів одне: для мене важливо не те, що написано в листі, а те, що мама завжди залишатиметься зі мною в моїх спогадах.

Я знаю, що одного дня я наберуся сміливості й відкрию цей лист. Але поки що він залишається нерозкритим символом нашого зв’язку, який не зруйнувати навіть часом чи смертю.