"Мій брат зник: десять років без відповіді і без надії"

Тарас був веселою і доброю людиною.

Він був старшим братом і для автора — прикладом у всьому. Вони разом рибалили, грали у відеоігри, ходили до лісу. Тарас був людиною, яка завжди мала мрії: він хотів подорожувати, фотографувати дику природу і писати книгу про свої пригоди.

Одного дня Тарас просто зник. Йому було тоді 24 роки. Він сказав, що хоче взяти кілька днів відпустки, щоб вирушити в короткий похід до сусіднього національного парку. Це не було незвичним, бо він любив такі пригоди.

Але цього разу він не повернувся.
Через кілька днів, коли Тарас не виходив на зв’язок, сім’я почала хвилюватися. Вони звернулися до поліції, і почалися пошуки. У парку знайшли його машину, припарковану біля входу до однієї з популярних стежок, але більше ніяких слідів.

— "Ми шукали його тижнями. Поліція, волонтери, навіть собаки — всі прочісували кожен кущ, кожен поворот на стежках. Але нічого. Абсолютно нічого", — згадує автор.

Ця невідомість стала найбільшим болем.
Сім’я намагалася триматися разом, але це було надзвичайно складно. Батьки звинувачували себе: "Ми могли зупинити його", "Чому ми не пішли разом?" Автор постійно ставив собі запитання: "Що сталося з Тарасом? Він загубився? Його викрали? А може, він все ще живий і не може знайти дорогу додому?"

Кожного разу, коли дзвонив телефон або приходив лист, у сім’ї з’являлася надія, але це завжди були марні очікування.

Минали роки, а слідів так і не було.
Автор розповідав, як важко жити з цією порожнечею:
— "Ми не знали, чи плакати, чи сподіватися. Відчуття, що ми втратили частину себе, переслідує нас і досі. Кожного разу, коли я бачу когось, хто нагадує Тараса, моє серце зупиняється".

Найгірше було з його мамою.
Вона відмовлялася прибирати речі Тараса зі його кімнати. Усе залишалося так, ніби він міг повернутися будь-якої миті.

Автор завершив свою історію словами:
— "Минуло понад десять років, а я все ще думаю про нього щодня. Я уявляю, як би ми жили, якби він був поруч. Ми втратили не лише брата, а й надію на закінчення цієї історії. Найболючіше у втраті — це невідомість. Ти ніколи не перестаєш чекати".

фото ілюстроване